Нове життя Пам’яті загиблих шкіл.
:

Пам’яті загиблих шкіл.



Семирічка

Яке воно дороге минуле, нами прожите. Далекі післявоєнні роки. Сіренькі хатки-мазанки під соломою та під очеретом, а в них селяни – споконвічні кріпаки в будь-якому суспільстві. Одежа та взуття носили тільки назву, все було латане-перелатане, аби не видно голого тіла. Доречний вислів сюди підходить, що наведу: «У всі віки і часи кожна «влада любить трударя в ярмі, талант на прив’язі, а генія – мертвим». Село жило, село давало хліб і до хліба суспільству, хоча  саме голодало. 
У радгоспі, де я жив, платили зарплату, з якої левова частка йшла на військовий займ, а в колгоспах писалися трудодні, а зарплата була взимку і та мізерна.
Здебільшого в селах діяли початкові школи. Після чотирьох класів необхідно було здобувати семирічну освіту в тому селі, де була семирічна школа. По Самійлівській сільській раді вони були в Новоолександрівці та Самійлівці. В південній частині терену сільради, де налічувалося 11 сіл, не було семирічки. Тому сільрада вирішила збудувати приміщення для 5-7 класів на рівновіддаленій відстані від цих населених пунктів. Цим селом став хутір Новоуспенівки. Село було невеличке, однак вулиця, на якій стояли селянські хати, налічувала близько 40 будівель. Все було зроблене за півтора року. Влітку 1948 року міжколгоспною бригадою були вилиті з глини й соломи стіни, зроблена покрівля і вкрита житньою соломою. Влітку 1949 року будівництво приміщення було закінчено і в цьому ж році школа була відкрита.
З навколишніх сіл ми прийшли у 5 клас. Нас було більше 40 дітей. Парт не було, а були зроблені довгі столи і лави для сидіння. Тіснота така, що можна було просунути тільки правий бік до зошита, який був зроблений з паперового німецького мішка. Ручкою з пером «86»  слугувала кленова паличка, а перо прив’язане ниткою. Чорнило було різне:  рослинного походження з бузини та червоного буряка. Уже в шостому класі чорнило було фіолетове з купованого порошку, і, головне, що кожен повинен був мати власну чорнильницю. Благо, промисловість робила їх із скла та глини. Ми носили їх із собою і були всі вимазані чорнилом. Згодом чорнильниці були вже в школі в ящику, і чергові учні розставляли їх по партах, які, до речі, почали робити в майстернях господарств. Найбільше парт було зроблено в радгоспі ім. газети «Известия». Їх робив столяр Гладкий Филимон Іванович, до слова, мій тато. Він же для школи зробив вікна і двері, а в колгоспах не було деревини.
У школі діяла піонерська організація. Кожен піонер повинен мати червоний галстук, але певна кількість дітей була без них, бо в сім’ях не вистачало коштів на їх придбання. Підручників було обмаль: один на 4-5 учнів, часто через це були суперечки та невдоволення.
Першим директором моєї школи був Іщенко Борис Харламович, який дуже смалив тютюн і в той же час ганяв школярів-курців. Потім його змінила Костіна Юля Порфирівна, яка нас і випускала з напутніми словами. Невеликий педколектив складався із семи чоловік і ті без вищої освіти, у вишах навчалися заочно.
Заняття в школі проводились у дві зміни, бо не вистачало приміщення. Ми, старшокласники, ходили у другу зміну. Долали відстань до школи від трьох до чотирьох кілометрів за будь-якої погоди. Дуже допікали дощі й снігові замети. Зараз зими малосніжні, а в ті роки снігу було доволі, і ми з Широкого взимку в школу ходили на лижах. Лижі були саморобні з твердої породи дерева: дуб, акація, ясен. У мене особисто були дубові довгі й важкі, зате слизькі. Під час вітру робили вітрила з бабусиних платків, що полегшувало наш хід. На лижах були тільки хлопці. З інших сіл лижників було мало. Взагалі в Широкому були великі балки-крутосхили, де ми відпрацьовували майстерність зі швидкісного спуску.  Був у нас і свій чемпіон Савченко Сергій. До слова, лижна підготовки йому добре допомогла під час служби в армії. Він ніс службу в Заполяр’ї у прикордонних військах. Коли через рік прийшов у відпустку, мав орден Бойового Червоного Прапора. Чоловіки-фронтовики казали, що ця нагорода просто так не дається. Сергій розповідав, що він затримав багато порушників кордону, а одного разу – цілу групу.
Вчителі були вимогливі, часто нас залишали після уроків. Особливо діставалося тим, хто не засвоїв матеріал або не виконав домашнього завдання.
З Широкого з нами ходив вчитель Кондратюк Херсан Лукич, який викладав німецьку мову, бо знав її досконало. Йдучи додому пізнього вечора, дорогою ми вчили німецьку мову. Українську мову викладала Шаповал Марія Платонівна. Дуже багато задавала вчити віршів напам’ять. Так було і з російською, яку викладала Пономаренко Клавдія Андріївна. Особисто я любив історію, і Юлія Порфирівна призначила мене керівником історичного гуртка. Її уроки були цікавими, насиченими матеріалами не з підручників. Вона мала багато книг з історії, які давала мені для підготовки занять гуртка. Математику вела Профатило  Галина Йосипівна. Вона досконало знала предмет і вміла втлумачити в наші голови всі правила і теореми.
На світлині (вгорі праворуч) наш перший випуск Новоуспенівської школи, але не з повним колективом учнів та вчителів. Під стіною школи стоїмо ми – хлопці, серед яких залишилось зараз тільки троє живих. Немає й багатьох дівчат, але серед живих їх на даний час більше.
Пізньої пори зі школи йшли з піснею, навіть у темряві по непролазній грязюці йшли співаючи. Пісня нам допомагала долати відстані і жити. Батьки по піснях, почувши відлуння в селі, дізнавалися, що їхні діти йдуть додому. Часто по черзі виходили нас зустрічати. Коли були дуже темні ночі, ми користувалися саморобними ліхтарями. Бувало, що в негоду мокрі і в грязі приходили як до школи, так і додому. Всяке траплялося. 
Домашнє виховання було з лозиною із молодої вишні й татового ременя. Та щоб оминути таку екзекуцію, ми старалися, як могли.
І ось нарешті ми – випускники. Всі успішно здали екзамени. Урочиста частина в нашому класі – він був найбільшим у нашій школі. Кожен педагог говорив напутні слова, закликали навчатись далі, аби здобути середню освіту. Потім вручили нам свідоцтва про семирічну освіту. Ми були раді і збуджені від таких урочистостей. Зійшлися на шкільному подвір’ї і прощалися. Дівчатка плакали. Ми навіть і гадки не мали, що прощалися назавжди.
… Йду широким полем і подумки згадую школу. Єдиний орієнтир був цементовий колодязь і той уже був закиданий землею. Немає вже давно села, один клаптик землі під цвинтарем і той безсовісно обораний. 
У 1956 році школу перенесли в с.Широке. Було побудоване приміщення під гуртожиток, і райком партії умовив директора радгоспу Андреєва, щоб це було приміщення школи. 
Змінився не один склад педколективу. І ось у 1969 році я влився у новий колектив вчителів. Історія, фізкультура, праця. Класи були наповнені. Кількість учнів по школі сягала 180 чоловік. Звісно, були й свої труднощі з навчанням та вихованням. Згадую, як одного разу, коли я готувався до наступного уроку, підходить до мене викладач російської мови і просить прийти в клас,  щоб допомогти розібратися в ситуації з двома хлопцями. Я підійшов до них і засунув руку до їхніх рук, які тримали міну-крильчатку під партою. Хлопці поступилися, і я, взявши міну, миттю залишив клас. Коридор був довгим і годинник цокав на стіні, а мені вчувалося, що то цокає міна. Лише коли поклав її у вугільний склад,  прийшов до тями.
... З роботи мене забрали на виїзне бюро до райкому партії і направили працювати в радгосп  секретарем парторганізації. З великим хвилюванням я прощався з учнями, які мене любили і поважали.
Напружені стосунки з керівним складом райкому змусили мене написати заяву про звільнення і я знову повернувся до діток. Завідуючим РОНО на той час був В.Горіздра. Він знав, що я закінчив держуніверситет і пообіцяв підтримку. Згодом направив до Києва на тримісячні курси директорів середніх шкіл.
Прийняв я Самійлівську школу нову, але з недоробками, тому в основному доводилося здійснювати господарські роботи.
Будучи вже на пенсії почув, що закривають Широчанську школу.  Не витримавши,  поїхав на закриття цього навчального закладу. Серце не знаходило місця, коли вишикували до 30 діток і оголосили, що школа закривається. Одна дівчинка зі старших плакала. Я з великим хвилюванням розповів присутнім історію школи, а також побажав діткам терпіння, витримки та успіхів у навчанні. 
Ця семирічка навчала дітей протягом шістдесяти років.
Прийшли часи, які зруйнували школи, лікарні, клуби і людські долі.
Дякуючи безцінному дару природи – пам’яті – все дороге і любе залишилося в серці на все життя.


М.ГЛАДКИЙ, 
історик.




01.06.2020
Поділитися в соц.мережах.


ПОВЕРНУТИСЯ НАЗАД


01.06.2020 | Перегляди. 2 | Категорiя: Новини району

29 травня 2020 року  в Близнюківському Будинку дитячої та юнацької творчості завершено конкурс малюнків на тему: «Світ очима дітей», серед учнів закладів загальної середньої освіти  району та вихованців Близнюківського БДЮТ, присвячений   Міжнародному дню захисту дітей. 




01.06.2020 | Перегляди. 2 | Категорiя: Новини району

Наприкінці листопада 2019 року до відділу надання соціальних послуг у Близнюківському районі Лозівського міськрайонного центру зайнятості за допомогою у пошуку роботи звернувся Ларін Сергій Анатолійович (на фото).Від початку звернення до служби зайнятості і до моменту працевлаштування безробітного супроводжував кар’єрний радник, який, після проведення первинного ...

01.06.2020 | Перегляди. 3 | Категорiя: Новини селища

На минулому тижні миролюбівський Бембі – дике козеня - змінило своє місце проживання. Оселитися у регіональному ландшафному парку «Фельдман ЕкоПарк» йому допоміг  головний ветлікар району Андрій Фурман.Ще зовсім маленьким, було йому десь кілька днів від народження, потрапило безпомічне козеня до жителів Миролюбівки. З любов’ю доглядали, зігрівали, попервах ...
23.05.2020 | Перегляди. 25 | Категорiя: Новини селища

Комунальники дбають про квітучі петунії, нещодавно висаджені випускниками Близнюківського ліцею, і накривають їх агроплівкою, щоб захистити від можливих заморозків.