Нове життя Село мого дитинства
:

Село мого дитинства


Поділитися в соц.мережах.



«У вас вона також є, ця чарівна країна з незвичною назвою – Ідилія. Хіба що у вас вона своя, у мене своя»

Так починає книгу про свою країну дитинства білоруська письменниця Алена Василевич.

Її словами про свою Ідилію розпочну розповідь і я. Хочете знати – де вона?

У звичайному для всіх селі. Але не для тих, хто там народився, жив чи живе. Це село Григорівка на нашій Близнюківщині. Воно – країна мого дитинства.Дитинство – це така пора людського життя, коли все сприймається по-особливому. Тому й спогади про цей час такі сонячні, теплі, щемливі.

Отже, почнемо.Для нас, малих, наше село дійсно було  цілою країною. На сході знаходилась річка і луки, на заході – великий сад. На півдні – ставок, колгоспні ферми, на півночі – степ, круті балки.
Вулиць у селі п’ять. Одна з них – центральна, де розмістились всі об’єкти, важливі і потрібні для суспільного життя населення - це клуб, контора колгоспу, школа, магазин, комора, кузня, млин, тік. На стовпі висіло радіо, яке цілий день повідомляло новини, веселило, навчало, радило. Словом, було душею всіх жителів села.

Найкращою будівлею на той час був клуб, хоча зроблений не з цегли, але великий, високий. У одній частині цього приміщення був заклад культури, у другій – контора колгоспу, якому належали землі села. Тут же знаходились кабінет голови колгоспу, бібліотека. Але всю будівлю місцеві жителі називали тільки клубом, і він був неабиякою гордістю села. Навіть вся дітвора знала: сусідні колгоспники приїздили до нього на свої звітно-виборні збори, бо у них такого клубу не було.
Двічі на тиждень показували кіно. Приїздив кіномеханік і відразу вмикав музику – крутив пластинки. Гучномовець розносив по всіх вулицях пісні. Дорослі закінчували справи по господарству й поспішали до клубу на кіно. Дітвора для такої події мила ноги в курячих коритах і теж бігла на свято – кіно!

Бібліотека для села теж була дуже важливою і потрібною. Газети передплачували одиниці, книг у домівках теж не водилось. Тому читачів у бібліотеці вистачало.

Я пам’ятаю до дрібниць той день, коли бібліотекар вручила мені першу художню книгу. Вона була велика і з кольоровими малюнками. У ній розповідалось про великі міста нашої держави. У сім років я вперше на малюнках побачила багатоповерхові будинки, трамваї, метро, заводи. Вже тоді я зрозуміла, що з книги можна дізнатися багато нового, цікавого, захоплюючого про навколишній світ. З того часу книга стала особливою, необхідною, невід’ємною частиною мого життя.

Початкова школа розміщувалась у звичайній сільській хаті, але з «полами» - дерев’яною підлогою. Цим школярі пишались і хизувались, адже в усіх наших хатах такої підлоги не було. Навіть приміщення школи викликало повагу, не говорячи вже про вчителів, яких ми шанували, любили, обожнювали. І не тільки діти, а й дорослі.

Особливої розповіді заслуговує комора. Вона викликала у малечі неабияку цікавість. Коли дорослі йшли туди, ми обов’язково прив’язувались до них. Хіба можна було пропустити нагоду подивуватись з такого багатства. Чого тільки не було в тій коморі! Лежали цілі мішки цукру, борошна, стояли ящики з різними крупами, чорніли бочки з олією, висіли хомути, збруя для коней, лежали сувої тканини, на полицях виблискував різний посуд. Та ще й комірник ніколи не забував пригостити малого відвідувача цукеркою.

Сад за селом був молодий, великий, поділений на ділянки. Одна ділянка – ранні вишні, друга – черешні, третя – сливи, потім груші та яблука. Була  навіть ділянка малини. Сад охоронявся, а нам так хотілося поласувати тим, що у ньому росло. Красти не крали, бо вдома за таке дуже сварили. І коли нас стали запрошувати працювати до саду, ми із задоволенням ходили на таку роботу. Рвали ягоди, сливи, малину, збирали яблука, груші і за це одержували заробітну плату. Батько  приносив зароблені кошти і всім розповідав, що це я сама заробила і тепер є за що купити підручники та інше шкільне приладдя. Я тепер розумію, що так він привчав до праці, давав зрозуміти, що будеш працювати – будеш щось і мати.

Розважатися, влаштовувати різні ігри  краще було за селом. Тут ставок, річка, сад, могила, луки. У роки мого дитинства річка Тернівка була глибокою і широкою. Найулюбленішим місцем для купання дітвори було сад-річка. Воно так називалось, бо тут берег був обсаджений бузком, а в ньому ожина, малина. Не треба було йти додому обідати – їжа під боком.

Дівчата не тільки купались, а й хазяйнували. То плаття виперуть і покладуть сушитись на траву, то хатки будують, вигадують інші ігри. До нас часто приєднувались і хлопці, з якими дівчата, здебільшого, дружили.

Колгоспний тік теж був місцем постійного інтересу дітей. Там  робота кипіла цілий рік. Без дітей тут, звичайно, не обходилось. Дозволяли нам то мішки тримати, то десь підмести, то підгребти. Коли ми підростали, то в жнивну пору вже працювали на машинах, біля комбайнів. Травм не було ніколи, бо діти дуже відповідально ставились до таких серйозних доручень.

Мої однолітки у той час не знали телевізорів, комп’ютерів, але наше життя було насиченим, різноманітним, цікавим, нудьгувати не було коли. Ми росли у тісному спілкуванні з оточенням, у гармонії з природою, і все це сприяло  розумовому, творчому та фізичному розвитку. У селі серед природи життя дітей було особливим. Всі стежки-доріжки топтались нашими, у більшості випадків, босими ногами. Навесні спостерігали льодохід на річці, ловили ховрахів, шукали первоцвіти. Влітку – річка, ставок, сад, допомога дорослим по домашньому господарству, у колгоспі. Восени і взимку також вистачало різних цікавих справ. І так цілий рік.

Для нас наше село було найкращим. Нам здавалось, що і люди в ньому найдобріші, найкрасивіші. Дорослі ніколи не проходили повз дітвори, щоб не обізватись до них добрим словом, не поцікавитись життям-буттям. Тому ми не почувалися загубленими серед жителів, завжди відчували турботу й увагу до себе.

Дитинство…безтурботне, золоте. У своїх спогадах, можливо, ми дещо його ідеалізуємо. Адже і в ті роки були свої проблеми, негаразди. Та вирішувати їх, долати житейські негаразди завжди допомагали дорослі. І це правильно. Тому-то й спогади про ті часи у кожного з нас найсвітліші.
У дорослому житті ми можемо залишатись у рідному краї, можемо жити далеко від нього. Змінюються наші села, міста.

З часом стануть гіршими чи кращими, можливо й зовсім зникнуть… Але вони залишаться в нашій пам’яті такими, якими були у роки нашого дитинства. Залишаться такими, як моя Ідилія – країна мого дитинства.


Раїса ЄДИМЕНЧЕНКО (с.Семенівка)
Дата публікації: 12.02.2021 | Перегляди. 400 | Коментарі. 0 | Категорія: Люди нашого краю

Коментарів поки що немає!

Ваше ім'я *
Ваш Email *

Сума цифр праворуч: код подтверждения



Останнi новини

24.02.2021 | Перегляди. 353 | Категорiя: Право знати
Декларування 2021: Хто повинен задекларувати доходи, отримані в 2020 році
24.02.2021 | Перегляди. 353 | Категорiя: Право знати


Місцеві бюджети Харківщини отримали 155,5 млн грн плати за землю

Головне управління ДПС у Харківській області повідомляє, що за січень 2021 року до  місцевих бюджетів  надійшло 155,5 млн грн земельного податку та орендної плати. Вказана сума перевищила надходження за січень ...



ПОВЕРНУТИСЯ НАЗАД



20.11.2020 | Перегляди. 586 | Категорiя: Культура

Такий пост є на сторінці Людмили Каменєвої, яка працює завідувачкою Уплатнівської бібліотеки: " В ЦЬОМУ РОЦІ ЮВІЛЯРИ- УПЛАТНІВСЬКА СІЛЬСЬКА БІБЛІОТЕКА-ФІЛІЯ 70 років та УПЛАТНІВСЬКИЙ СБК- 50років!!!Нам продовжують надходити подарунки. Від Музичного проєкту ДОБРА ХАТА отримали диски і буклети з народними піснями нашої ХАРКІВЩИНИ.20 листопада – Всесвітній день дитини.Метою ...
14.11.2020 | Перегляди. 594 | Категорiя: Культура

Слід зазначити, що 12-річна Настя є провідним домристом школи. Вона входить до складу  учасників оркестру народних інстурменітв, який неодноразово виборював призові місця у різноманітних музичних конкурсах і фестивалях як обласного, так і міжнародного рівнів. Дівчинка і сама неодноразово показувала свою майстерність на заходах високого рівня.То разом із викладачем ...