Нове життя Погляд через три чверті століття
:

Погляд через три чверті століття


Поділитися в соц.мережах.



У дитячій пам’яті закарбовуються найбільш вражаючі події, предмети та постаті.

Але школа, особливо перший клас і перша вчителька, пам’ятаються протягом усього життєвого шляху людини ким би вона не була: державним діячем, науковцем, вчителем, робітником чи селянином. І цьому, звісно, є оправдання: батьки дають людині біологічне життя, а вчителі – знання, без яких людина нині просто не може жити й творити, особливо в епоху бурхливого науково-технічного прогресу, що сколихнув усю нашу планету.Батьків шануємо за надане нам життя, а вчителів цінуємо – за знання.

Моє пізнання Криштопівської школи розпочалось у вересні повоєнного 1945 року і завершилось з акінченням у голодному 1946 році першого класу. 
Проте, упродовж майже 75–річного періоду жодного разу не довелось побувати в стінах школи, де розпочалось моє освітнє навчання, а відтак, здобуття вищої університетської біологічної освіти, виробнича діяльність у Карпатах, аспірантське трирічне навчання в Українському науково-дослідному інституті лісового господарства та агролісомеліорації  імені Г. М. Висоцького,  створення сім’ї, народження дочки Ольги (нині вона відомий кардіолог – доктор медичних наук, професорка, завідувачка кафедри сімейної медицини Національного медичного університету імені О.О.

Богомольця, голова оргкомітету Всеукраїнської науково-практичної конференції для сімейних лікарів «Мистецтво лікування»), захист кандидатської й докторської дисертацій, здобуття вчених звань доцента і професора, присвоєння почесного звання «Заслужений діяч науки і техніки України» та майже 55–річна науково-педагогічна діяльність в науково-дослідному інституті та педагогічному університеті, здобуття гранта № АPU 074006 Міжнародної Соросівської програми підтримки освіти в галузі точних наук (ISSEP), але про це та інше більш детально можна довідатись у Бібліографічному покажчику: Барна Микола Миколайович – ботанік, цитоембріолог рослин і педагог...

...Мені добре запам’ятався день виселення із села Чорне Горлицького повіту Краківського воєводства, коли 12 липня 1945 року, в ясний сонячний день нас  - четверо дітей посадили на воза, запряженого конячкою, а батьки ще деякий час обходили будинок і все нерухоме майно (стодолу, стайню, древутню – будівля із дощок, накрита гонтами для зберігання дров на зиму) тощо. В моїй дитячій пам’яті закарбувався момент, коли мачуха (мені було 4 роки, коли у 1942 році померла моя мама, а батько вдруге одружився в село Чорне на вдові з трьома дітьми) із великою в’язкою ключів зачинила вхідні двері двоповерхового будинку із заскленими на два поверхи верандами, поцілувала їх, а в’язку ключів взяла із собою, і разом з татом підійшли до воза, сівши обоє поруч перед нами, а тато, взявши віжки в руки, промовив до коня: «Вйо, бо може везеш, нас в останнє», -  і віз вирушив у 25-кілометрову дорогу до залізничної станції в Горлицях, де ми простояли дві чи три доби, допоки всіх виселених та їх «майно» не завантажили у товарні вагони разом з худобою. 

Добре запам’яталася тривала подорож у товарному вагоні, а на зупинках усі вибігали із вагонів, щоб подихати свіжим повітрям. А ще врізався в пам’ять день, коли товарний потяг прибув на кінцеву станцію Лозова Харківської області, бо коли ми вийшли з вагона, то падав сильний дощ. Відтак, прибулих переселенців із Польщі порозвозили по селах Близнюківського району. За розподілом декілька сімей, в тому числі і наша, попали в село Криштопівка (прибулі переселенці розмовляли своєю лемківською говіркою, через що місцеве населення її не розуміло і нас називали поляками).

У Криштопівці та й в інших селах вільних хат не було, тому нас порозприділяли по хатах, в яких було дві кімнати. Наша сім’я була поселена до Марії Сидоренко, яка мешкала в більшій кімнаті зі своєю мамою і двома синами: старший Саша, молодший Коля, а нас шестеро –  в меншій. 

Через день чи два до нашої сім’ї завітали представники сільської ради чи школи, яких цікавило питання: в які класи підуть діти?. Моя мачуха, дуже віруюча людина, запитала: «Чи в школі вчать молитви?» Коли почула, що ні, її відповідь була категоричною: «Моїх троє дітей в таку школу не  ходитимуть». Мій тато був дещо іншої думки: «Миколі виповнилося 7 років, тому він піде в школу, а молитву ми будемо його вчити вдома». Так і сталося. Першого вересня 1945 року з торбою на плечі я пішов перший раз у перший клас Криштопівської школи, за що я дуже вдячний батькові, що мені не пропав даремно один рік без навчання в школі. 

Неврожайний 1946 рік спричинив до того, що лемки, котрі мешкали в селах Близнюківського району, попередньо домовившись між собою про переїзд на Захід, ближче до рідної Лемківщини, влітку 1946 року переїхали із Харківської області у західні області України, а наша сім’я опинилася в Тернопільській області...

...А тепер про відвідання села Криштопівки та Криштопівської школи через  майже 75 років після першого знайомства з ними у 1945 році. Оскільки моя поїздка на Харківщину була поєднана з поїздкою моєї дочки Олі, яка 14–15 листопада 2019 року в Харкові організувала і провела Всеукраїнську науково-практичну конференцію «Мистецтво лікування», то я скористався її запрошенням відвідати Харків і побувати в селі Криштопівка.

15 листопада 2019 року ми відправилися у 175-ти кілометрову подорож по Харківщині (відстань від Харкова до Криштопівки). Від Мерефи до Лозової прокладена нова асфальтна дорога. Відстань у 120 км ми проїхали менше, ніж за півтори години, а решта відстані – 55 км – також за півтори години, оскільки дорога із суцільними ямами, вибоїнами, горбами. І нарешті дорожний вказівний знак – КРИШТОПІВКА.

Заїхавши до сільської ради, ми з донькою познайомилися із сільським головою Олександром Линником, якому я розповів, що належу до лемків, які в 1945 році були переселені із Лемківщини (Польща) в Харківську область, та повідомив, що у 1946 році я закінчив перший клас Криштопівської школи, а відтак влітку 1946 року моя сім’я переїхала в Тернопільську область. Після недовгої бесіди ми поїхали до першого навчального закладу мого дитинства.
 
Декілька слів про те, якими запам’яталися мені з дитинства власне Криштопівка  та місцева школа? 
Про село: хати побілені, під соломою, на вікнах ставні, кімнати в хатах без підлоги, в селі був баштан, де вирощували овочі, зокрема помідори, які на Лемківщині (особливо в горах) не вирощували, за баштаном лука, на якій ми випасали худобу, а через невелику річку – Дніпропетровська область, на луках якої ми пасли корів.

Про школу: одноповерхова мурована будівля з великими класами і особливо те, що на одній із перерв учням давали їсти: тарілку супу чи борщу і невеликий шматочок хліба, що було значною підмогою для моєї сім’ї та й усіх криштопівців, діти яких вчилися у школі. 

Нині будинок, в якому у 1945-1946 н. р я навчався у першому класі,  не функціонує, оскільки у 1967 році неподалік нього спорудили двоповерхову школу – Криштопівський ліцей. Тут працює музей, де на стендах  відображена історія села та походження його назви на честь поміщика Криштофовича, який володів землею.   

Після відвідання школи почалися наші «мандри» по селу, щоб знайти та відвідати будь-кого із сім’ї Марії Сидоренко, в хаті якої ми прожили майже рік. Але, на жаль, я чомусь запам’ятав прізвище не Сидоренко, а Свириденко. Це безрезультатно затягувало час нашого пошуку, оскільки всі тутешні мешканці, кого ми запитували, відповідали, що в селі з таким прізвищем людей немає, аж допоки чисто випадково, ми не побачили біля хвіртки літню жінку. «Скажіть, будь ласка, скільки Вам років?», - майже без надії запитав я у неї. На моє здивування вона відповіла, що 81. Чи це не Боже провидіння!  

Тамара Свинаренко (так звали жінку) розповіла, що   вона не криштопівчанка, а з сусіднього села, де й закінчила школу, а відтак її сім’я переїхала в Криштопівку до родичів. Однак, саме ця добра пані допомогла нам попасти на місце, де колись стояла хата Марії Сидоренко, в якій ми прожили майже рік

Зустріч із племінницею Марії Сидоренко розставила всі крапки над «і». Вона підтвердила, що її цегляний будинок побудовано на місці колишньої хати її тьоті Марії Сидоренко.

 Ось так через три чверті століття дуже вдало почалось і прекрасно завершилось моє відвідання села Криштопівки та Криштопівської школи (нині Криштопівський ліцей) Харківської області, за що я висловлюю щиру батьківську подяку дочці Олі за духовне й матеріальне сприяння цій подорожі-відвідин, яка частково відновила в моїй пам’яті страхітливі дні депортації з рідної Лемківщини в південні степи Харківщини, які ніколи не зникнуть з моєї пам’яті, і спогади про початок мого освітнього навчання на теренах Харківщини і завершення у м. Харкові трирічного аспірантського навчання, яке започаткувало мою науково-дослідну роботу та навчально-виховний процес у вищій школі України.

Завершую рядки цього повідомлення словами французького письменника Гі де Мопассана із його роману «Життя»: Ось таке воно життя. Не таке хороше й не таке погане, як нам здається…

Довідково: Лемківщина – етнографічна територія українців, які здавна живуть у Карпатах на обох схилах Східних Бескидів трьох держав: України, Польщі і Словаччини. Відповідно – лемки – це етнографічна група українців, які живуть на Лемківщині.  Історичні архівні матеріали свідчать, що ще задовго до закінчення Другої світової війни, за зговором між комуністичними режимами Радянського Союзу, зокрема Української Радянської Соціалістичної Республіки та Польським Комітетом Національного Визволення, 9 вересня 1944 року була підписана «Угода про евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польських громадян з території УРСР до Польщі», що дала «добро» на проведення нелюдської акції – депортації кількасот тисяч ні в чому не винних людей з їх рідної споконвічної прадідівської землі на чужину. 

Всеукраїнська щоденна газета «Факти і коментарі.» наводить такі дані: «23 вересня 1944 р. почалось масове виселення етнічних українців з Польщі в Україну. В угоді, підписаній між Україною і Польщею, комітетом відзначалося, що депортація є добровільною акцією. Однак жодна зі сторін цього принципу не дотримувалась. Операція супроводжувалась терором як з польської, так і з радянської сторони. 

З 1944 до 1947 року з Польщі було виселено 482 тисяч 800 українців, кількість загиблих становила більше 30 тисяч людей» . 





Микола Барна


Дата публікації: 24.03.2020 | Перегляди. 68 | Коментарі. 0 | Категорія: Люди нашого краю

Коментарів поки що немає!

Ваше ім'я *
Ваш Email *

Сума цифр праворуч: код подтверждения



Останнi новини

25.05.2020 | Перегляди. 2 | Категорiя: Нашi бесiди

Україна увійшла у другий етап послаблення карантинних обмежень. З 25 травня дозволено поновити роботу дитячих садків із дотриманням низки санітарних вимог.  Рішення про відкриття дошкільних закладів кожна область має ухвалювати окремо, залежно від епідеміологічної ситуації.  Згідно із постановою уряду, до 22 червня в Україні діятиме адаптивний карантин, і в ...
25.05.2020 | Перегляди. 2 | Категорiя: Нашi бесiди

Верховною Радою України прийнято Закони України від 20 вересня 2019 року № 128-IX «Про внесення змін до Закону України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» та інших законів України щодо детінізації розрахунків у сфері торгівлі та послуг» (далі – Закон № 128) та № 129-ІХ «Про внесення змін до Податкового ...

ПОВЕРНУТИСЯ НАЗАД



13.05.2020 | Перегляди. 26 | Категорiя: Культура

Під час проведення Дня пам'яті та примирення і 75 річниці Великої перемоги над нацизмом працівники відділу культури і районного Будинку культури провели величезну роботу. Окрім відеороликів, де були зняті вітання зі святом, саме 9 травня на привокзальній площі селища Близнюки відбувся аудіоконцерт " Пам'ятаємо - Перемагаємо".



04.05.2020 | Перегляди. 99 | Категорiя: Культура

Вже десять років на «Новому каналі» приваблює увагу телеглядачів українське розважальне шоу «Хто проти блондинок?», де 50 красунь змагаються за право вийти у фінал, змагаючись з головним гравцем (переважно - це чоловіки, знані в українському шоу-бізнесі). Серед цих красунь у одній із передач була і наша землячка Ірина Олексіївна Каменева.Дівчина  народилася у селі ...