Нове життя Хранитель історії роду…
:

Хранитель історії роду…


Поділитися в соц.мережах.



Сьогодні мало хто не знає успішного тренера близнюківських гирьовиків Тараса Андрійовича Осипу. Він виховує справжніх чемпіонів, живе інтересами своїх численних учнів, навчаючи їх не тільки  гирьовому спорту, а й передаючи кожному частинку своєї великої української душі, яка безмежно любить рідну землю і вболіває за її майбутнє. Цю непідробну, щиру відданість Україні він отримав від батька, як і талант до малювання та любов до української народної пісні.

Сьогодні Тарасу Андрійовичу  Осипі 77. За спиною життя, сповнене різними подіями, але до цього часу у чоловіка болить душа за несправедливий вирок, винесений його батьку Андрію Аполлоновичу.

Окрім численних робіт Андрія Осипи, які наразі займають  почесні місця в музеях Канева, Харкова, Америки та Близнюків, залишилося ще багато творчих доробок, які син розмістив в домашньому музеї.

Невеличке приміщення, яке будувалося під літню кухню, на обійсті подружжя Осип сьогодні наповнене скульптурними роботами з граніту, дерева та мармуру, картинами на мотиви українських народних пісень, портретами, безліччю книг, платівок тощо.

Тут на столі лежить унікальна товстелезна Біблія 300-річної давнини, на підвіконні стоять робочі пензлі сина - Тараса Андрійовича, а під портретами Агрипини та Аполлона (бабусі та дідуся) – набір пензлів, якими ці полотна були намальовані. А ще тут в кожній речі живе дух господаря – нашого талановитого земляка Андрія Аполлоновича Осипи, справу якого продовжує його син.
 До вашої уваги його розповідь:

- Я народився у 1942 році, батька на той час поряд вже не було, а коли він звільнився, то я був вже дорослим і жив окремо. Яскравим спалахом в моїй дитячій уяві залишилося 8 березня 1947 року, коли два вершники з ще одним конем приїхали забирати тата. Ми бідно жили, але книг було багато і я завжди з трепетом до них ставився. То вразило, як кожну книгу недбало, з огидою розгортали і кидали на долівку. А потім тата підсадили на коня, а він же ніколи верхи не їздив, і я згадую його незграбну постать, мамині сльози і власну думку, що вже ніколи не побачу батька.

У мене були дві старші сестри: Лілія та Галя. Галя померла зовсім крихітною, а Ліля - у віці 13 років, то мене мама берегла, як уміла, хоча часу у неї не залишалося зовсім. У воєнні та повоєнні роки жінкам доводилося тяжко працювати. Перед очима до цього часу порепані п’яти, розбиті в кров жіночі ноги, а ще українські пісні. Жінки ішли на роботу ще до світанку і співали, поверталися вже в сутінках, і теж співали. Мама казала, що пісня допомагала їм вижити.

Я закінчив 7 класів у Катеринівці, мав хист до малювання. Прізвище мені змінили на мамине, бо часи тоді страшними були. Потім навчався у Близнюківській школі, до слова, вже під своїм прізвищем – Осипа.

Коли батько у 1956 році повернувся додому в село Катеринівку, я вже жив окремо – у Близнюках. Потім поступив у Харківське технічне училище ТУ № 6, де вчився на коваля вільної ковки, а закінчивши - працював на заводі ім. Малишева, а пізніше на турбінному імені Кірова. Мені завжди хотілося пройти шляхами рідного батька та побачити ті прокляті виправні табори, де нівечилися тисячі людських доль. То у 1961 році я полетів у Воркуту, де пристав до геофізичної Печерської експедиції.

Спочатку був робочим сейсмопартії, а потім ковалем передвижної майстерні, кував тракторні причепи, вєшки, ключі тощо. Звідти  і на службу пішов, потрапивши в Тихоокеанський флот. Витримка, любов до спорту та ще й уміння малювати допомогали на службі, то з часом я отримав звання «головний корабельний старшина». Повернувся додому я вже одруженим, то й поселився окремо.

Батьки ж мої довго тіснилися у невеличкій мазанці на вулиці Сталіна (тепер Миру) у Близнюках. У 1957 році почали будуватися. Грошей не було, то будівництво тривало п’ять років. Зробили і літню кухню. Мама мріяла про неї, як про жіночу царину, але батько впевнено сказав: «Тут буде моя художня майстерня».

З того часу без його дозволу ніхто не мав права переступати поріг приміщення, де була сутто його територія. Тут він читав, писав, вирізав, ліпив, малював і співав. Іноді слухав на патефоні музику. Багато робіт він відразу дарував друзям і музеям.

Так вже склалася моя доля, що ми з батьком не стали близькими людьми, але він завжди жив у моєму серці, як і я в його, бо це підтверджують його роботи та й моє ім’я, адже Тарас Шевченко був для нього ідеалом. Однак зараз, коли перебираю папери та перечитую листи, плачу, бо ж бачу скільки часу втрачено і скільки слів не сказано.

У мене зберігся малюнок Андрія Аполлоновича 1945 року (надрукований у минулому номері газети), де зображена моя мама і я – трирічний хлопчина, якого батько ніколи не бачив. А найдорожчим скарбом для мене є скульптурки, випиляні ним з алюмінієвих ложок під час перебування у концтаборі. Ятрять душу і його листи до мами та до мене, де серед рядків батьківська турбота про мене – єдиного сина, але, на превеликий жаль, це я помічаю тільки зараз.

Після заслання батька ніде не брали на роботу по спеціальності учителя, то пішов працювати супроводжуючим пошти або, можна сказати, ямщиком. Доріг в районі не було зовсім, пошту розвозили тракторами, іноді по дві доби доводилося бути в дорозі, що виснажувало і морально, і фізично. У вільний від роботи час тато відразу брався за іншу працю – творчу.

А я з кінця 1967 по 1972 рік тренував команду з важкої атлетики (штанга) обласної ради сільського спортивного товариства «Колос» і сам був членом збірної. З 1974 року працював художником-оформлювачем протягом трьох років у майстерні при Близнюківському будинку культури, а потім ще аж 23 - у Близнюківській сільгосптехніці. На співбесіді при прийнятті на роботу головним запитанням в той час було: «А Ви малювати Леніна умієте?» Мій напарник відповідав: «Ні, тільки Сталіна». Зараз це, можливо, виглядає смішно, а тоді було не до жартів. У свій час ми оформляли партійні методкабінети, піонерські кімнати, так звані «червоні куточки» майже у всіх організаціях району.

А тато намагався якомога більше творчо працювати. Його роботи пронизані любов’ю до України. І я це відчуваю зараз, як ніколи. Бо сьогодні вже сам заводжу патефон, беру в руки батькову Біблію (від ред.:  цю книгу реставрував Андрій Аполлонович власноруч. Підбираючи шрифт, він сам виписував втрачені листки), дивлюсь на портрети своєї бабусі Агрипини, діда Аполлона, мами Лукії, намальовані пензлем мого батька, перегортаю деякі книги з його бібліотеки і відчуваю…, не повірите, я відчуваю його думки.

Важко щось додавати після розповіді Тараса Андрійовича Осипи, неможливо в одній статті помістити історію долі будь-якої людини, тим більше чоловіка неординарного, з великим творчим надбанням. То, мабуть, залишається лише додати, що життя продовжується.

У Тараса Андрійовича є син та донька, є вже дорослі онуки  – студенти Одеської морської академії, знані в Україні та за її межами спортсмени-дзюдоїсти Саша і Володя. А ще є улюблена робота, закохані у свого справедливого тренера численні вихованці, любов до пісні, з яких найулюбленішою є «Дивлюсь я на небо»,  і пам’ять - вічна пам’ять роду.


     
     



Ірина ВОРОНКІНА
Дата публікації: 31.08.2019 | Перегляди. 669 | Коментарі. 0 | Категорія: Люди нашого краю

Коментарів поки що немає!

Ваше ім'я *
Ваш Email *

Сума цифр праворуч: код подтверждения



Останнi новини

01.06.2020 | Перегляди. 2 | Категорiя: Новини району

29 травня 2020 року  в Близнюківському Будинку дитячої та юнацької творчості завершено конкурс малюнків на тему: «Світ очима дітей», серед учнів закладів загальної середньої освіти  району та вихованців Близнюківського БДЮТ, присвячений   Міжнародному дню захисту дітей. 




01.06.2020 | Перегляди. 2 | Категорiя: Новини району

Наприкінці листопада 2019 року до відділу надання соціальних послуг у Близнюківському районі Лозівського міськрайонного центру зайнятості за допомогою у пошуку роботи звернувся Ларін Сергій Анатолійович (на фото).Від початку звернення до служби зайнятості і до моменту працевлаштування безробітного супроводжував кар’єрний радник, який, після проведення первинного ...

ПОВЕРНУТИСЯ НАЗАД



13.05.2020 | Перегляди. 37 | Категорiя: Культура

Під час проведення Дня пам'яті та примирення і 75 річниці Великої перемоги над нацизмом працівники відділу культури і районного Будинку культури провели величезну роботу. Окрім відеороликів, де були зняті вітання зі святом, саме 9 травня на привокзальній площі селища Близнюки відбувся аудіоконцерт " Пам'ятаємо - Перемагаємо".



04.05.2020 | Перегляди. 130 | Категорiя: Культура

Вже десять років на «Новому каналі» приваблює увагу телеглядачів українське розважальне шоу «Хто проти блондинок?», де 50 красунь змагаються за право вийти у фінал, змагаючись з головним гравцем (переважно - це чоловіки, знані в українському шоу-бізнесі). Серед цих красунь у одній із передач була і наша землячка Ірина Олексіївна Каменева.Дівчина  народилася у селі ...